Бідність на вибір: експерти розповіли, чому українці відчувають себе жебраками

Війну та економічну кризу називають ключовими чинниками, які за останні роки в рази погіршили і так доволі хитке становище мільйонів українців

Масла у вогонь усенародного невдоволення підливають нескінченні політичні скандали, відсутність дієвих реформ, зростання цін на товари та послуги, а також загалом непрогнозована фінансова політика уряду.

Чи стали українці жити краще, чи навпаки – побіднішали за останній рік, Politeka з’ясовувала в форматі опитування на нашому сайті, яке проходило з 9 по 22 січня включно.

Реципієнти відповіли на ключові питання та оцінили особливості свого матеріального становища.

Отож уже сьогодні можемо підсумувати, яка ж картина бідності вимальовується у нашій країні.

Отже, 35,7% опитуваних стверджують, що фінансів вистачає лише на продукти харчування, на одязі доводиться заощаджувати.

А 27.89% опитуваних грошей бракує навіть на їжу. 25.51% громадян купують собі базові речі (одяг, їжа). Їм вдається дещо заощаджувати, але коштовні покупки собі не дозволяють.

Доволі незначна частина читачів (10.88%) стверджують, що можуть у будь-який момент купувати дорогі речі. І лише 0.34% зазначили, що грошей їм вистачає на все.

Чому українці вважають себе бідними та чи відповідає це реальним тенденціям у країні, Politeka дізнавалася в експертів.

Андрій Єременко, соціолог:

– У фінансовому еквіваленті становище українців за останній рік істотно не змінилось. Усі кажуть, яка у нас бідна країна. А ви спробуйте припаркуватись у неділю ввечері біля будь-якого торгівельного центру. Або ж зранку проїхатись мостом. І це все – бідні українці. Така картинка не лише в Києві, а й у Херсоні, Чернігові тощо.

Реальної об’єктивної бідності, коли людям нічого їсти, в Україні немає. У нас активізувався ринок автотранспорту, нерухомості. Піднялись ціни на оренду квартир. Це означає, що у людей з’явилось більше

 

Але є інша історія – українці стали почуватися біднішими. Йдеться про емоційну складову.

У громадян є низка претензій до влади. І це покаже будь-яке опитування. Це пов’язано з провальними очікуваннями. Покладали надії на реформи, внаслідок яких місяць-другий житимуть погано, а потім усе налагодиться. А жити по-новому не вийшло.

З об’єктивних причин ситуація погіршилась через війну. Війна точно не оздоровлює економіку. Відсутній економічний ріст. Продуктові кошики як скоротились у 2014 році, так і досі не виросли. А у декого ще більше скоротились. Це все посилює відчуття незадоволеності. Тому люди й говорять, що стали жити гірше.

Політики використовуватимуть у своїй риториці гасло, що «українці – бідні». Адже входимо в передвиборчий період. Це нормальний стан – використовувати будь-яку можливість щось сказати. Особа ж голосує за того чи іншого політика з огляду на свою, насамперед, емоційну оцінку.

Окрім того, чимало людей виїздять працювати за кордон. Це також пов’язують із збіднінням населення. Але тут варто нагадати, що трудова міграція почалась іще в 2014-му році, коли стрімко впала економіка. І відтоді цей потік не дуже змінився. Виїжджають із країни ще й з питань особистої безпеки. Це дуже важливий чинник.

Способів оцінки рівня бідності є чимало. Маємо середній кошик у супермаркеті, кількість машин та пального, які проходять через кордон. Тобто динаміку можна дивитись. Але невідомо, скільки у нас є отримувачів соціальної допомоги або ж таких, що отримують кошти від держави (а по факту померли, чи виїхали з країни).

Аби мати об’єктивну картину дійсності, необхідно провести перепис населення. Але це – дорого і складно. Крім того, це усуне цілу низку маніпуляцій із боку виборців. Йдеться про ті ж голоси під час виборів, маніпуляції з показниками місцевих бюджетів тощо. Виділяють величезні кошти на соціальну сферу, медицину, але ніхто не знає реальну кількість отримувачів.

Валентин Гладких, політолог:

– Загальна тенденція така: ті, хто був багатим, за минулий рік іще більше збагатились, а бідні, відповідно – збіднішали.

Адже є опосередковані показники: зростання економічної активності, кількість інвестицій, створення робочих місць, трудова міграція. На все це треба зважати.

Чи такі ми такі бідні, як про це говоримо? Це не взаємовиключні позиції. Частина – вдає, а частина громадян є реально бідними.

Якщо говорити про суб’єктивну оцінку свого стану, то чимало людей неадекватно його оцінюють. Зокрема, думають, що в США чи Європі люди купаються в золоті. Хоч вони там живуть також від зарплати до зарплати. Так само дуже рідко хто є власником житла, де проживає. Не кожен може собі дозволити коштовні покупки.

Є дані, що для 60% американців після кризи 2008 року було проблемою позичити у когось 2 тис. дол., 73% сказали, що найбільшим джерелом стресу для них є матеріальне питання. Українці ж дивляться серіали, у них складається неправильне уявлення про світ – що там всі багатії.

Та статистика, яку наводить ООН, що більшість українців живе за межею бідності, абсолютно не відповідає дійсності. Оскільки наша статистика й облік – це неадекватні дані.

Є чимало офіційно безробітних людей, але це не заважає їм їздити на BMW та жити в центрі міста. І таких «загадок» у нас – на кожному кроці.

Окрім того, більшість отримує свою записану офіційну мінімалку, а решту – в конверті. Є такі, що і від мінімалки відмовляються, аби отримати субсидії.

Тому тут треба наводити лад. Зокрема, декларувати свої доходи. Має бути відповідність між способом життя та реальними доходами.

Але також не треба говорити, що у нас вулиці завалені іномарками. Спустіться в метро і гляньте, скільки там людей. Або ж в маршрутках, тролейбусах, трамваях. Гляньте, скільки там пільговиків.

Адже бідний – це не той, хто не може купити “Мерседес”, а той, хто не може купити собі поїсти.

В Україні, наприклад, пенсіонери – це апріорі нужденні люди, які живуть за межею бідності. Перебувають на утриманні своїх дітей. Не може так бути, аби пенсія чи зарплата були меншою від прожиткового мінімуму. Це означає, що людина має якісь необліковані доходи або ж прожитковий рівень не відповідає дійсності. Інакше ми всі маємо тут померти з голоду.

Єдиний спосіб поліпшити добробут населення – це створити дефіцит робочої сили на ринку праці. Лише тоді, коли капітал почне конкурувати за працю, підвищуватимуться зарплати для  працівників. Для цього треба створювати нові підприємства, аби пожвавлювалась економічна активність. Чого у нас немає.

Хоча тенденція у світі загальна і давно відома: розрив між дуже бідними і дуже багатими зростатиме. Це стосується всіх, зокрема українців. Наймана праця знецінюватиметься.

Джерело